Щoйнo ця літня жінка пoмэрла від cоvіd. Вона зaдuхaлaсь, але її відправили пoмuратa додому, бо в лікарні нема місць для таких.
Ця жінка сьогодні померла в москві від ковід. Вона задихалась, але її відправили помирали додому, бо в лікарні нема місць для таких.
Я не про те.
Я про те, що вона, ось ця жінка на фото, яка померла сьогодні у далекій для мене ментально й географічно Москві – на мій погляд, уособлення кількох поколінь людей на велетенському пострадянському просторі.
Ментально вона дуже схожа на мою маму. Я цілий день дивлюся на це фото чужої мені жінки з москви й плачу.
Розламані дужки окулярів мама скріпляла канцелярською скрепкою. На нову оправу грошей ніколи не було. Бо були діти з їхніми музшколами, інститутами, весіллями, кооперативами, онуками. Нова оправа – то розкіш, та й навіщо, коли є канцелярська скрепка..
На голову мама вдівала – у будь-яку погоду – такий самим поліесторовий платок. У мами був платок з дурацькими блакитними метеликами. А на голові мама раз на пів року робила ПЕРМАНЕНТ. Це коли волосся за допомогою якоїсь термоядерної хімії запліталося у спіральки, які не розпліталися упродовж багатьох місяців. Дуже зручно і головне – економно…
І оця синтетична кофта на плечах – мейд ін гедеер. Страшний дефіцит колись. По талонах. Вдівалася раз на рік, наприклад, для походу в гості.. І так – тридцять років поспіль..
І лице, яке не знало косметики й кремів. І приречено стиснуті губи без помади.
І найболючіше – оці очі. Безмежно, неможливо добрі.
Шкода, що не видно рук. Але я знаю, які вони – без манікюру, натруджені і пахнуть «Цвєточним» милом .
Це люди покоління, яке вижило наперекір. Наперекір усьому. Наперекір системі, яка свідомо їх знищувала.
Учора була річниця Чорнобиля і я не написала, як моя мама – з сотнями тисяч таких самих ВИЖИВАЮЧИХ НАПЕРЕКІР – штурмувала плацкартний вагон, притискаючи до грудей трирічного онука, тікаючи з Києва.
Вони вижили, попри все, народили і виховали здорових дітей (непогано, до речі, виховали, без смартфонів, але із паперовими книгами), пахали все життя за копійки, раділи мізеру, стояли в черзі за шпротами перед сьомим листопада, річницею Вєлікого Октября (дві банки в одні руки) і слухали радіо «Свободу» уночі на дачі, під домашнє винце, у компанії «своїх». Але, бачите, Система – вона живе й сьогодні. І знищує сьогодні тих, кого не змогла добити багато років тому. Ось цю жінку, приміром, просто відправили з ковід додому – на вірну смерть, бо, вочевидь, лікарняні палати зайняли більш впливові та більш грошовиті…
Учора була поминальна неділя, але я не змогла поїхати на могили батьків. Сьогодні я запалила свічку у Володимирському.
Господи, дорогий мій.. упокой душу спочилої раби твоєї Ганни, і усіх православних християн (і цієї невідомої мені жінки із москви з такими добрими і печальними очима) і прости їм усі гріхи їхні, вільні й невільні, і даруй їм Царство Твоє Небесне і сотвори їм вічную пам’ять.
Мамочка моя дорога. Моли Бога за нас усіх там, на небі, серед райської прохолоди, далеко-далеко від системи, яка полювала за тобою усе твоє життя. Але так і не вполювала.